Що означає війна для Словаччини та Центральної Європи?

Denník N, Словаччина

На це запитання намагається дати відповідь у своїй книжці «Як Путін втратив Україну» словацький автор Роберт Ондрейчак (Róbert Ondrejcsák), яку він нещодавно презентував в одній з книгарень у м. Кошице.

Але спочатку кілька слів про автора. У себе на батьківщині, Словаччині, він відомий як політолог і дипломат. Темою міжнародних відносин і політикою безпеки він займається понад тридцять років. Його вчене звання — доктор наук міжнародних відносин, є автором багатьох фахових публікацій і книг. Працював на посаді держсекретаря міноборони та у міністерстві закордонних справ Словаччини, експертом із питань зовнішньої політики та безпеки у аналітичних центрах, викладав у університетах Словаччини та за кордоном і навіть удостоївся державної нагороди Німеччини. Зараз працює послом Словацької Республіки у Великій Британії. Отож, цілком природно, що він не просто звертає увагу на поточні події, в тому числі на напад РФ на Україну, але й намагається пояснити «найважливішу подію в міжнародних відносинах за життя нашого покоління, яка також вплине на життя наших дітей. Ця книга про війну не лише України та Росії, а й про Словаччину, про Центральну Європу та про майбутнє цілої Європи».

Ясна річ, щоб дізнатися про точку зору автора щодо нинішніх подій, потрібно прочитати всю його 300-сторінкову роботу. А зараз лише звернімо увагу на її окремі фрагменти, тим більше, що вони стосуються російсько-української війни на фоні інших важливих подій не лише у Європі. Наприклад, автор у одному з розділів «Що означає війна для Словаччини та Центральної Європи» звертається до нещодавньої заяви президентів «Бухарестської дев’ятки» (В9) у Братиславі, оприлюдненої 6 червня 2023 року. Чому? Тому, що як він пише, «…Після лютого 2022 року Центральна Європа почала вивчати назви українських міст. Раніше в Кошице, Брно чи Кракові мало хто знав, де знаходиться Маріуполь, Херсон, Буча чи Каховська дамба. Мало хто особисто знайомий з українцем, а ще менше відвідували Україну, хоч вона і наша сусідка».

Автор, зокрема, описує свої відвідини Львова, де насолоджувався чи не найкращою кавою в Центральній Європі. «Якби не було вивісок кирилицею, то Львів був би таким же, як Краків чи Кошице за своїм genius loci та архітектурою. І незважаючи на довгі століття спільної історії в імперії Габсбургів, ми його не знали». Звичайно, автор має на увазі не лише це українське місто і його мешканців. Цим фактом підкреслює його європейськість як головного міста українського Заходу, і наголошує на всій такій належності України, відкидаючи при цьому всі можливі суперечності чи закиди. А причина того, що не всі європейці сьогодні про це пам’ятають — наслідок ізоляції до 1989 року. «Ми були ізольовані від західного світу не тільки колючим дротом і пострілами прикордонників, але й своєрідною ментально-політичною залізною завісою від Радянського Союзу, тобто від України. Навіть після розпаду СРСР нічого не змінилося. Люди з Кошице чи Пряшова їздили до Іспанії, Лондона чи Нью-Йорка, але сусідні міста, такі як Львів, Одеса чи Київ, в основному були поза полем зору пересічних мешканців. Ми не усвідомлювали, що за нашими східними кордонами живе понад 40-мільйонна нація. На жаль, потрібна була російська агресія та величезна людська трагедія, щоб це змінити». А далі автор вказує, що союзники по НАТО, як і центральноєвропейці, не знали України і не дуже переймалися європейською безпекою. І констатує, що Центральна Європа була географічно та геополітично «регіоном на лінії фронту», але не ментально в Брюсселі, Парижі чи Берліні.

Сьогодні все змінилося. Так само, як Україна стала центром європейської безпеки, Центральна Європа стала центром європейської оборони. Адже союзники та друзі словаків у Західній Європі та по той бік Атлантики стали до нас більше дослухатися, а роль і привабливість держав Центральної Європи значно зросла, щоправда, «…не зовсім рівномірно. Найбільше посилилася Польща, а також країни Балтії, Словаччина, Чехія та Румунія. Угорщина ж вирішила їхати у зворотному напрямку по чотирисмуговій трасі з дуже інтенсивним трафіком у бік Брюсселя та Києва та спробувати знайти поворот на Москву. Проте пошук московської філії виявився тупиковим і призвів до політичної ізоляції від інших держав регіону».

Не оминає автор у своїх аналізах позицію найближчих до Словаччини сусідів — чехів, з якими словаки тривалий час були у складі однієї держави, а сьогодні торують свій шлях у світі. Їхнє сприйняття нападу росіян на українців було не завжди одностайним, але час розставив все на своє місце. Так, колишній президент Чехії Мілош Земан, який завжди добре розумівся на російській політиці, негайно засудив вторгнення як «злочин проти миру». На відміну від деяких представників Словаччини, він навіть визнав свою помилку і сказав, що був неправий, коли за тиждень до агресії стверджував, що «росіяни не божевільні» і не нападуть на Україну. Щодо деяких словацьких дезінформаторів, то вони сприймали війну, часто й охоче цитуючи Мілоша Земана, але згодом після такого виступу перестали його сприймати.

Не вважає автор за потрібне оминати позицію сусідньої Угорщини. Він вказує, що після нападу Росії Варшава, Братислава і Прага в рамках «Вишеградської четвірки» (V4) опинилися з одного боку, а Будапешт — з іншого. «Створився такий собі дивний «формат 3+1». Двосторонні угорсько-польські відносини також зазнали фундаментального повороту. До лютого 2022 року ці дві країни були дуже близькі на ідеологічному та політичному рівні. Однак лідер польської партії PiS Ярослав Качинський ще у квітні 2022 року заявляв, що дуже засмучений ставленням Угорщини, і якщо Віктор Орбан не бачить, що сталося в Бучі, йому слід звернутися до офтальмолога. Качинський оголосив, що Польща та Угорщина не можуть співпрацювати, як колись, якщо угорське ставлення не зміниться. А оскільки воно не змінилося, то Будапешт залишився де-факто єдиним політичним партнером Москви в Євросоюзі та НАТО, а криза польсько-угорських відносин поглибилася».

Звичайно, автор міг би на цьому поставити крапку, але він намагається заглибитися у тему і знайти пояснення таким угорським політичним «кульбітам». На погляд Р. Ондрейчака, таке пояснення зовсім просте: російська агресія стала таким тектонічним зсувом у європейській безпеці, що практично кожна європейська держава почала сприймати інші країни через їхнє ставлення до війни. І звертається до заяви міністра закордонних справ Польщі Збігнєва Рау про принципи та цілі зовнішньої політики Польщі у квітні 2023 року: «…Польща та Угорщина мають принципово різні погляди на російську агресію проти України як з точки зору причин її спалаху, так і з точки зору бажаного результату. Ця розбіжність стосується життєво важливих інтересів Польщі та Європи в цілому». Як пише автор, це — фундаментальний життєвий інтерес Варшави, який важливіший за все інше: «А коли на карту поставлено ваше виживання, попередні політичні чи ідеологічні симпатії відходять убік».

Згадуються у цьому розділі країни Балтії, які увійшли до створеної через рік, після анексії Криму, центральноєвропейсько-балтійської групи країн — «Бухарестської дев’ятки» (В9), що політично зміцнилася та активізувалася. На засідання групи прибували навіть генсек НАТО чи американський президент. Однак через ставлення Угорщини до війни група, констатує автор, поступово змінюється на В8.

Переходячи до конкретики, пов’язаної з бойовими діями в Україні, автор аналізує процеси надання допомоги Збройним силам України державами Центральної Європи. Вони також стали важливими гравцями у такій військовій допомозі. Через територію цих країн проходить фактично вся допомога Альянсу. Тому у зазначеному регіоні було створено дуже важливі логістичні точки, такі як найважливіший польський Жешув, а також східнословацьке Кошице. Загалом Центральна Європа сама стала важливим опорником України. Перш за все, вона висловила чітку політичну підтримку інтеграційних амбіцій України та рішуче лобіює членство України в ЄС і НАТО. У книжці розміщені деякі показники, за якими можна визначати рівень допомоги Україні. Так, в абсолютних цифрах Польща ще в січні 2023 року була серед прихильників України на третьому місці після США та Великої Британії. Коли Німеччина стала більш активною, то вийшла на 4-те місце. За часткою допомоги Україні у відсотках ВВП, яка є найкращим показником готовності допомогти, Центральна Європа мала суверенне лідерство. Список однозначно очолили країни Балтії, особливо Естонія, яка підтримала Київ у перший рік війни на суму понад один відсоток річного ВВП. Далі слідувала Латвія, у якої також була досягнена межа в один відсоток. За ними йдуть Литва та Польща, тоді як Болгарія, Чехія та Словаччина також знаходяться серед перших 11-ти місць, тобто сім з одинадцяти найбільших прихильників України — це країни Центральної Європи. Словаччина — на 11-му місці.

Автор не міг оминути ще один показник, викликаний цією війною, — кількість біженців. Адже Словаччина, Чехія та Польща вперше в сучасній історії зіткнулися з величезним переміщенням населення з сусідньої країни. До речі, Угорщина вже має такий досвід з 2015 року, хоча тоді біженці використовували угорську територію лише для транзиту.

З перших днів російської агресії сотні тисяч людей почали тікати. З подальшим просуванням російських військ у глиб України хвиля біженців наприкінці лютого та на початку березня 2022 року перевищила всі припущення та оцінки. Перед лютим 2022 року, наприклад, влада Словаччини розраховувала на десятки тисяч біженців з України, що на той час усім здавалося величезною цифрою. Невдовзі після 24 лютого оцінки йшли вже до сотень тисяч, і в підсумку загальна кількість в’їздів до Словаччини з України у травні 2023 року перевищила 1 мільйон 400 тисяч, а виїздів — 1 мільйон 200 тисяч.

«Найбільша хвиля біженців у нашому регіоні попрямувала до Польщі. Польсько-український кордон перетнули понад п’ять мільйонів українців, з них приблизно півтора мільйона залишилися у наших північних сусідів, 90 відсотків з яких — жінки та діти. Прикордонне місто Жешув стало тимчасовим прихистком для ста тисяч біженців, а його населення зросло вдвічі. Масштаби демографічних змін допоможуть зрозуміти кілька цифр: населення Варшави до червня 2022 року зросло на 15 відсотків, Кракова — на 23 відсотка, Гданська — на 34 відсотка».

Автор достатньо об’єктивний у висвітленні проблеми з біженцями. Та річ у тому, що вона, ця проблема, протягом двох років після початку нападу РФ на Україну була однозначною у сприйнятті її місцевими громадами, але не може вважатися такою сьогодні, наприклад, після нещодавніх виборів у Словаччині, коли у передвиборній боротьбі сприяння Україні і українцям деколи ставилося під сумнів. Чомусь упевнений, якби ця книжка писалася автором сьогодні або через рік, то акценти чи констатація фактів були б дещо інші. Хоча дуже хочеться у цьому помилятися.

Підготував Олег Махно